СТОРІНКАМИ ТВОРЧОСТІ ГАННИ МАТІЇШИНОЇ
СТОРІНКАМИ ТВОРЧОСТІ ГАННИ МАТІЇШИНОЇ
Матіїшина Ганна Олександрівна народилася 7 серпня 1988 р. в селі Перемиль.
Закінчила філологічний факультут ЛНУ ім. Івана Франка, вивчала також арабську мову. Проживає в м. Берестечко, де працює вчителем української мови та літератури у ЗЗСО Берестечківський ліцей.
Писати вірші почала ще в шкільні роки. Періодично публікувала поезії в районній газеті «Горохівський вісник». Авторка збірки віршів «Пазли людської душі» (2021 р.).
***
Мовчіть, раби, мовчіть собі і далі!
А ми - крилаті! Вільні, як птахи.
І хоч сьогодні дехто у підвалі...
І хоч сьогодні плачуть дітлахи...
Усе мине! Бо ми усі - крилаті.
Ми не такі, як ви. Ми не раби!
Ми вільні, сильні, вперті та завзяті.
І бачить Бог, не хочемо війни.
А ви прийшли топтати нашу волю!
Що знаєте про неї ви, раби?
Дав Бог життя нам, дасть і добру долю,
А вам повік не спекатись ганьби!
***
Вірш для тата, який на війні.
Чуєш, татусю, хутчіш повертайся!
З нами хоч трішки, хоч трішки пограйся.
Я вже не бачив тебе аж пів року,
Ти не впізнаєш, я виріс нівроку.
Мама говорить: " Ти сильний, як тато".
Я ж помагаю матусі завзято.
Хай би не плакала, не сумувала.
Клята війна нам усе зруйнувала...
Знаєш, татусю, я дуже сміливий.
Вже не боюся ні грому, ні зливи.
Я і сестричку завжди захищаю,
Навіть в кімнаті своїй прибираю.
Велосипедом навчивсь керувати
І дідусеві кролів годувати.
Нашим бабусям так ладно співаю.
Добре усе, лиш тебе не хватає.
Тож, мій татусю, хутчіш повертайся.
Хоч би на день, я прошу, постарайся.
Хай обійму лиш тебе, поцілую.
Як же без тебе я, татку, сумую...
***
Привіт, моя любове! Ось і я .
Щосили бігла в сон твій. На хвилину.
Ну як ти, рідний? Я твоє ім'я
У серденьку ношу. В руці - світлину.
Оту, де разом ми. Гуртом усі.
І дітки посміхаються грайливі.
А ми ідем босоніж по росі -
Закохані й замріяні. Щасливі.
Завмерло щастя. Є лише у сні.
І рук тепло твоїх, і твої очі.
Поїхав ти далеко. Навесні.
Лишив мені холодні довгі ночі.
То ж я біжу чимдуж у твої сни.
Сьогодні зустріч лиш така можлива.
Ти платиш гріш високої ціни,
Лиш би твоя сім'я була щаслива.
***
Огорнуся я спогадом-ковдрою,
Обмотаюся поглядом-ниткою.
Я бувала так часто коброю,
Хоч мене називав ти квіткою.
Цілував мою душу зорями
І робив мої сни диво-казкою.
Я тобою ставала хворою,
Ти зціляв мене мовчки ласкою.
А, бувало, хотілося плакати,
Світ давив нас своїми рамками.
І зривались вітри атаками,
Шкереберть все летіло уламками.
Але ти не давав мені здатися,
Обіймав лиш руками-крилами.
Так важливо душею торкатися.
Так важливо, щоб в тебе вірили.
***
Я сьогодні тут, перед тобою,
Начебто на сповіді стою.
Десь дрімають верби над рікою,
Хтось комусь нашіптує "люблю".
Я ж стою і душу оголила,
Навстіж серце відчинила, як вікно.
Чи про тебе Бога я молила
Ще тоді, як світу й не було?
Ти стоїш розгублений й красивий,
Погляд твій – дорожчий всіх скарбів.
Де просити нам з тобою сили?
У природи, в себе чи в богів?
Мить минає, ми з тобою разом,
Як парад планет - раз на віки́.
Стала б я тобі дороговказом,
Та між нами відстані й роки́.
І якщо ти пташкою захочеш
Якось прилетіти до вікна,
То побачиш мої щирі очі,
У яких живе твоя весна.
***
Дрімає яблуня, закутавшись в сніги,
Немов у мантію, гаптовану нитками.
Їй довго спати. Десь аж до весни.
Так довго жити мріями і снами.
І хто ж їй сниться? Легкокрилий птах,
Той, що шукає між гілля притулок,
Той, що мандрує по усіх світах,
І в цім саду знаходить порятунок.
А, може, сниться сонце золоте,
Що так жадає яблука налити.
Старенька яблуня…Нехай собі росте,
Бо ж треба влітку діток звеселити.
